Якими досягненнями «обмінювалися»народи Сходу й Заходу ?,розкажіть про це використовуючи приклади з…

Відповідь:Як Вам відомо, в 1204 р. хрестоносці захопили й пограбували місто Константинополь. Унаслідок його послаблення в східні окраїни Візантії проникли сельджуки — кочові племена, які прийшли із Середньої Азії. Проте постійні внутрішні негаразди, війни та монгольська навала похитнули їх міць. Скориставшись ситуацією, що склалася, в XIII ст. в Західній Анатолії з’явилися тюрки — народ, споріднений із сельджуками. Вони, протистоячи монголам і візантійцям, гуртувалися в своєрідні релігійні братства. Там «братчики» дотримувалися правил ісламу, вчиняли містичні обряди, підбурювали до гази — священної війни проти християн, беззастережно корилися провідникам. У другій половині XIII ст. братства здобули вплив у кількох бейликах (князівствах). Згодом вийшло в лідери князівство зі столицею в місті Сьогют, що його приблизно з 1300 р. очолив бей (вождь) Осман (1300-1326), який найактивніше опирався візантійцям. Його володіння стало першим «надбанням» Османської імперії — однієї з наймогутніших держав Середньовіччя та Нового часу.

Османське князівство постало на «узбіччі» Візантійської імперії та одразу ж заходилося воювати проти неї. Адже його керманич вдало використав «нетерпимість» між мусульманами й християнами. На початку XIV ст. він просунувся до узбережжя Чорного і Мармурового морів, а наступники захопили міста Нікея та Нікомедія. Візантійці, роз’єднані внутрішніми сварками, не змогли впоратися з османською навалою.

До розширення меж долучився Мурад І (1359-1389). У 1361 р. він захопив друге за важливістю візантійське місто — Адріанополь. У 1389 р., продовжуючи натиск на Захід, здолав об’єднане сербсько-боснійське військо в битві на Косовому полі поблизу міста Приштина (частково визнана Республіка Косово). Хоча хоробрий сербський воїн Мілош Обилич (це вартувало йому життя!) прокрався в султанський намет та заколов Мурада І, його місце одразу посів син Баязид І. За наказом нового султана усі його родичі-претенденти на престол були знищені ще під час битви. Невдовзі після перемоги турки-османи утвердилися на Балканському півострові.

Очолював Османську імперію султан. Його рішення мали силу законів, із його волі призначали намісників (часто — синів) провінцій. Свого часу Осман наближав до себе знать сельджуцьких племен. Однак Мурад І відмовився від такої традиції й опирався на професійних чиновників. При султанові діяв диван — зібрання найближчих радників. Головний із них — візир, його особисто обирав верховний правитель. Військовим, насамперед, найманцям надавали тимари — своєрідні «феоди», земельні наділи. За рахунок прибутків від тимарів їх власник мав змогу брати участь у війнах. Також Мурад І сформував загони яничарів — полонених юнаків-християн, яких змушували приймати іслам та навчали бойових умінь. Лише після довголітнього вишколу вони потрапляли до привілейованої піхоти. Окрім армійської служби, яничари збирали податки із завойованих територій.

Оновлені збройні сили діяли блискавично й жорстоко. У 1396 р. у битві поблизу міста Нікопол (Болгарія) вони завдали поразки об’єднаній армії європейців-християн під командуванням угорського короля Сигізмунда, в результаті чого територія Болгарії на півтисячоліття опинилася в складі імперії. На сході турки-османи завоювали князівство Караман, порушивши звичай не зачіпати єдиновірців. На деякий період їхні плани призупинив хан Тимур, який у 1402 р. наніс потужного удару по Малій Азії. Однак уже через кількадесят років вони відновили збройну експансію.