Якими, на вашу думку, є підстави для того, аби стверджувати, що культу- ра Русі-України досягла високого…

Ответ:
Культура Київської Русі: розвиток та характерні риси
Объяснение:

Формування давньоруської держави починається у другій половині IX ст. Слов’яни належать до народів індоєвропейської родини. Праслов’яни населили територію давньоруської держави у III-II тис. до н. е. Їм протистояли спочатку кимерійці, потім – скіфські племена. Власним ім’ям почали іменуватися з VI ст. н. е.

Формування давньоруської народності належить періоду IX-X ст. Воно здійснювалось у процесі асиміляції слов’ян з фінно-уграми і балтами. До цих часів належить поняття «Русь». У широкому смислі «Русь» означала усі землі східних слов’ян, що підвладні Києву. У вузькому значенні (географічному) – місце, що лежить на південь від Києва, між річками Рось, Росава, Дніпро.

Давньоруська держава склалася у 2-й половині IX ст. Це була раннєфеодальна держава, господарчу основу якої становило землеробство. Тим самим забезпечувалась сталість культурних традицій, перейнятих Київською Руссю від скіфських землеробських племен, а також у цілому від праслов’янської етнічної спільноти.

Давньоруська культура орієнтувалась у своєму розвитку на Візантію, що обумовлювалось рівнем розвитку матеріальної культури та вибором Давньою Руссю православ’я.

В Київській Русі закріпилася давньоруська писемність, що її впровадили Кирило та Мефодій.

Водночас з розвитком писемності виникає інтерес до проблем естетики. Важливішими категоріями естетики є краса, образ, символ, канон. З прийняттям християнства за мистецтвом утверджується визнання пізнавальної та культової функції на протидію сміховій естетиці язичницької доби.

Книжкова культура Київської Русі значною мірою носила філософський характер. Мали широке розповсюдження переклади книг з філософії, риторики, граматики. Кирилицею написані всі відомі твори XI ст. (і наступних століть): Остромирове Євангеліє, Ізборники 1073 та 1076 рр., «Слово про Закон та Благодать», Мстиславове Євангеліє, «Повість минулих літ». Ці твори – не єдині пам’ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності у Київській Русі.

Піклування про освіту з часу прийняття християнства взяли на себе держава і церква. За Володимира в Києві існує державна школа для дітей з найближчого оточення князя. Створювалися бібліотеки при монастирях і церквах. Ярослав заснував бібліотеку Софії Київської, його син Святослав створив власну княжу бібліотеку. Князь Микола Святоша на книжки витратив свою казну і подарував їх Печерському монастирю.

У давньоруських школах навчалося багато видатних літописців, літераторів, богословів, філософів, публіцистів. Серед них літописці Никон Великий, Нестор, Сильвестр, митрополіт-публіцист Іларіон, єпископ Кирил Турівський, митрополіт-ідеаліст Клим Смолятич, Данило Заточник.

Літописання на Русі виникає за часів Аскольда – 60-80 рр. IX ст. («Літопис Аскольда»). У 1039 р. при Софійському соборі був створений літописний твір, який одержав назву найдавнішого Київського зводу. У 70-80 рр. IX ст. літописання ведеться у Десятинній церкві, Києво-Печерському монастирі, де у 1078 р. ігумен Никон створив самостійний літописний звід. Никон виступив і як редактор зібраних раніше матеріалів, і як автор основного тексту літопису 1039-1078 рр. Літописний звід 1095 р. пов’язаний з діяльністю ігумена Києво-Печерського монастиря Іоанна.

На початку XII ст. у Києво-Печерській лаврі створюється літопис, названий його автором Нестором «Повість минулих літ». Цей твір увібрав увесь досвід історичної писемності попереднього часу і досягнення європейської думки, традиції візантійської культури. У вступі до «Повісті» Нестор подав картину світової історії, показав місце слов’ян і Київської Русі у сучасному йому світі, ствердив ідею взаємозв’язку і взаємозумовленості історії всіх народів, засудив княжі міжусобиці.

Нестор – широко ерудована особа: він постійно звертається до Біблії як найвищого авторитету історичних знань середньовіччя, до численних візантійських хронік. Літопис доведений до 1110 р. Він двічі піддавався редагуванню (за Володимира Мономаха і Мстислава): у 1116 р. – ігуменом Видубецького монастиря Сильвестром, у 1118 р. – Мстиславом Володимировичем (або за його наказами). Унаслідок цього в літопису з’явилася норманська концепція давньоруської історії, яка не відповідає історичній дійсності.

Крім Києва літописання велося в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському, Володимирі-на-Клязьмі, Ростові.

У XII-XIII ст. з’являються нові форми історичних творів: сказання, сімейні хроніки, воєнні повісті, життєписи князів. Характерна особливість літописання епохи феодальної роздробленості – його вузько-земельна приуроченість. Кругозір літописців не поширювався за межі окремих князівств. Виняток становить київське літописання, яке і в цей час зберігало загальноруський характер.