ОЧЕНЬ НАДО!
Можете, написать пересказ? Короткий!
Дід Мирон
Над степом уже давним-давно зійшов місяць-молодик і почав усе перевертати у срібло: по хлібах побігли блискучі сріблясто-сірі хвилі, на траві заграла роса, здалеку було видно село і садки, наче із тьмяного срібла, а через степ потягся білосніжний, начебто посеред літа снігом притрушений, шлях.
«Ох, як же зоряно, Боже ти мій, як зоряно», — промовив мимохідь дід Мирон, захоплено дивлячись угору на темне небо, де, наче свічки в серці, позапалювались зірки. Видно було і Чумацький Шлях, і Великий Віз, і Стожари, й інші сузір’я. Та так же, як і в церкві, коли не співають, було тихо у степу цієї літньої ночі. Сонце забрало з собою своє золото, свою спеку і разом весь гомін щоденний; земля, як нагодована дитина в колисці, солодко дрімала; тихо, тільки інколи чути свист перепела та нечасто — іржання коней, що паслись на толоці. Дід Мирон підійшов до коней (у нього своїх пара та в синів по одному), перев’язав їм пута і вернувся до чоловіків, що поприводили коней на ніч, а поки сон, сиділи гуртом і потрохи балакали. Товариші Миронові завжди просили щось розказати, і він розповідав їм про давні-предавні часи, про
які сам чув ще замолоду, і про різні чудеса, які з ним траплялись. Вмів дід Мирон і з нечистою силою раду собі давати. Примітивши, що всі чоловіки заснули, він ліг і сам коло них, та заснути не міг, бо всякі думки почали лізти в
1
голову. Не любив дід Мирон спати, через те й ходив сам у степ з кіньми. А то міг би й сина котрого-небудь послати, якби захотів. Не спав же він молодим за роботою та гулянкою, не спав і старим. Все йому кортіло то робити, то балакати, то думати, і такий він був неспокійний. Часом як ляже, то вже двічі півні проспівають, а прокидається тільки- но на світ благословиться. Дід Мирон ще й досі був першим косарем на селі й косив краще за своїх трьох синів. З виду був ще доволі молодий, високий, рівний, як осокір, з
пекучими, темними, як вугілля, очима. Дід Мирон був наче символом села — невтомним трудівником-хліборобом, громадським старостою і мудрим порадником.
-Це був дуже жахливий час, коли ніхто не знав чи повернеться він знову додому, чи побачить рідних, а чи буде взагалі завтра?
-А скільки тобі тоді було років, діду?
-Мені було 17 років
-То, певно, ти мав змогу не йти на війну, а залишитися дома біля рідних. Міг хтось піти інший воювати.
-Міг, але не хотів я сидіти вдома, коли на мою Батьківщину нападали загарбники, які хотіли тут все знищити!
-А якби ти знав, що загинеш, все одно пішов би на війну?
-Так. Я хотів, щоб на цій землі був мир, я хотів захистити своїх рідних, я хотів, щоб й у майбутньому було мирне небо над головою. І я був готовий віддати своє життя, аби війна якомога швидше закінчилася.
Онук побачи у очах старого сльози. Дід продовжував:
-Війна, мій хлопчику, це дуже страшно. Мир дістався дуже дорогою ціною. Хтось загинув, так і не дійшовши до Перемоги, але кожен з цих людей справжній герой і вони живі, поки жива наша пам’ять про них.
У онука також почали йти сльози. Він обійняв діда і тихенько сказав:
-Дякую.
-Головне ніколи не забувати ті страшні роки, щоб таке лихо більше ніколи не повторилося. І пам’ятати людей, які загинули тоді, заради миру зараз. Ніхто не забутий, ніщо не забуте.