Твір на тему «Хіба ревуть воли, як ясла повні»

У кожному куточку села, де час застиг як старовинна могила, вирувала своя власна легенда. Мов живі сутінки, вони обгортали кожен дім, кожну стежину, навіть кожен тіньовий відтінок сивих старовинних будівель.

І ось, серед цієї сплетіні часових ниток, розгорнувся оповідний виток про те, як «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Таємничий фразеологізм розцвітає в розповіді про звичайне село, де кожна душа — це оповідь.

Сонце вставало над горизонтом, розливаючи тепло по дахах старовинних хат. А селище, наче старий барвистий килим, прокидалося до нового дня. І ось, починаючи з першого промінчика світанку, розпочинали свій часовий ритуал воли.

Спершу то непомітно, наче таємна гармонія природи. Та коли вже прокидався кожен житель села, почути цей рев стає необхідністю, наче відлуння старовинного заклику до прокидання.

І тут, в серці цього дивовижного села, вирує невидимий світ. Від стоділ до огородів, від серця одного життя до душі всього колективу – кожен прислухається до волиного реву. Бо це не просто голоси тварин, а відголоси життя, віддзеркалені у вогнищах спільності.

Так, може, вони ревуть, але не для того, щоб виразити протест чи невдоволення. Це волине обрядове спілкування, що поєднує їх у величезний концерт життя. І коли ви стаєте частиною цього села, коли вас охоплює цей мелодійний хор, тоді ви розумієте: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – вони ревуть не просто так. Це їхня спроба сказати: «Ми разом. Ми живемо. Ми тут, у цьому спільному просторі, де час розцвітає, немов квітка серед степу.»